«Десять днів не знав, де жінка! Ясна річ, переживав»

Хата на тата

Ось і знову наші засвітилися на екрані. Телеканал СТБ у своєму проекті
«Хата на тата» показав життя веселої і дружної родини Сапонів із Нової
Басані Бобровицького району. Мила дружина Валентина, її
чоловік-жартівник Сергій, сини-школярі Сергійко і Володя так
сподобалися, що ми вирішили познайомитися з ними і розповісти про хорошу
сім’ю вам.

«У нас із Валею любов із шостого класу»

Сергій Вікторович старший за дружину на п’ять років. Навчався в одному класі з її братом, також Сергієм.
— У нас із Валею любов ще з шостого класу, — признається він.
— Ну що ти ото кажеш! — сердиться Валентина. — Любов — це вже коли ти з армії вернувся, а я в Полтаві вчилася.

Нехай і так, — прижмурює око чоловік. — Але примітив я тебе ще в
шостому класі. Я ж на той час уже парубок був, закінчував школу.
Розпізнав у гарненькій сестричці друга майбутню жінку собі.
— Ви чуєте? — киває Валентина на чоловіка. — От скажіть: можна на нього сердитись? Завжди викрутиться!
Після
армії Сергій служив у Києві в міліції. А Валя у ті роки вчилася в
кооперативному інституті в Полтаві. Від Басані до Києва їздили одним
автобусом. Так тривало п’ять років. У 1996 році вони побралися. Народили
двох синів. Старший Сержик, як звуть хлопця в сім’ї, вже в одинадцятому
класі. Володя — в сьомому. Сергійко дуже схожий на тата.
— Усе від
батька взяв, до краплиночки, — ласкаво дивиться на сина мати. — А Вова
на мене схожий. Чекала донечку, а народився син. М’який, ласкавий…
Дорогий мій помічник.
Сергійку вже час думати про вибір майбутньої
професії. Каже, що хоче вступити в Київ до аграрного університету, аби
вивчитися на інженера-механіка. Володя ж — абсолютно сучасна дитина.
Його кумири — телевізійні ведучі Дмитро Танкович, Максим Чмерковський,
Ігор Кондратюк. Дуже сподобалися хлопцю працівники каналу СТБ, які
знімали їхню сім’ю для проекту «Хата на тата».
— Такі класні! — каже Володя.
— Виростеш — будеш телевізійником?
— Не знаю… Може… — ніяковіє він.

Що значить — хазяїн!

Ми розмовляємо з Сапонами в підсобці магазину, де Валентина і хазяйка, і продавець.

Я через день за прилавком, — каже вона. — Приїхали би ви учора, я би
піч натопила, квасолянки наварили, картоплі натушила… А сьогодні — на
роботі.
Інститут Валентина закінчила з дипломом інженера-технолога
громадського харчування, але за здобутою спеціальністю працювати не
довелося. Після народження сина до села повернувся чоловік. І вони
відкрили кафе «Чайка». Пізніше взяли в оренду, а далі викупили два
магазини. Тепер у сім’ї вже три продмаги.
— Торгівля — то у мене в
крові, — говорить Валентина. — Моя мама Мотрона Миколаївна довгі роки
працювала директором підприємства громадського харчування, а потім
головою сільського споживчого товариства. Мабуть, від неї успадкувала.
Подобається ця робота.
Живемо в селі, то й хазяйство чимале держимо:
троє поросят, дві кози, гуси, качки, кури, кролі… Були й корови. Тепер —
ні. Ото дві кози і вистачить. Звісно, городів багато. Мабуть, із
гектар. Праця з ранку до вечора. Чоловіча робота — на Сергії. Виорати,
викосити, привезти — усе він. Вже й діти допомагають. Ну, а все інше —
на мені. Як у кожної сільської жінки. У нас великий дім, ще батько мій,
царство йому небесне, збудував. Тепер уже думаємо, що треба б ще і
другий поверх.
— Збудуємо! — каже Сергій Вікторович.
— Авто маєте? — цікавлюся я.
— «Опель –Вектра», «Нива», трійка-жигулі. Два газони — «ГАЗ-53».
— Ого! Цілий парк!
— Володя хоче, щоб я купила трактор, — розкриває мрію онука бабуся Мотрона Миколаївна.

Сини водять авто. Володя — з першого класу, — хвалиться батько. — У
вісімнадцять одержать права. Поки що їздять під моїм наглядом. У нас у
сім’ї всі уміють. І мама Валя, і бабуся Мотя. Усі водять.
Хлопці
захопились вільною боротьбою. Вожу їх у Бровари, до спортінтернату.
Нехай займаються. Хороше діло, — каже Сергій Вікторович.

«Хотів нарубати дров, але зламав сокиру»

Коли
влітку минулого року Сергію Сапону зателефонували з телеканалу СТБ,
він  на запитання: «Що ви зараз робите?» відповів: «Хотів нарубати дров,
але зламав сокиру». Жарт телевізійникам сподобався, посміялися і
запропонували взяти участь  у проекті «Хата на тата».
— Я був
упевнений, що мене розігрують, — розповідає Сергій Вікторович. — А далі
чую: «Хочу з вашою жінкою поговорити». «А хто ти такий, — я йому, — щоб з
моєю жінкою говорити?» І не дав номера Валиного телефону. Пізніше, коли
вже про все домовились, найбільше хвилювалася Валя: «Ой, чи ж
справиться чоловік? У нас же хазяйство…»
По правді сказать, я
домашніми справами не дуже займаюсь. Якщо чесно, то зовсім не займаюсь.
Що роблю? Балакаю по телефону, дивлюсь по телевізору бокс, футбол. Дуже
люблю радянські фільми про війну. Лежу на дивані, пульт у руці, не
випускаю. Діти іноді підсунуть сонному пульт від іншого телевізора або
іграшковий пістолет. Отакі жартівники. У мене вдалися.
Оце моє заняття. А тут — хата на тата! Сержик навіть запитав:
— Хіба ми зможемо без мами?
— Так, сини, — кажу я, — доки мама ще вдома, давайте дивитися, як і що робить вона.
Бачили,
через що мені довелося пройти? Це ж жах! Ну от у перший ранок без мами
треба було приготувати сніданок для дітей. Найпростіше насмажити яєчню з
ковбасою і приготувати салат. Думаєте, я знав, де на городи ростуть
огірки,  помідори, цибуля? Ну, знайшов. Ковбаса лежала в холодильнику. А
з яйцями вийшла справжня комедія. У курятнику ж я ніколи не був, де ті
яйця, не знаю. Мало не зігнав квочку із кубла. А тоді плюнув і вирішив,
що простіше купити в магазині.
Не знав, звісно, і як варити солянку.
Хотів розпитати куму — не можна, втратиш 5 тисяч гривень обіцяної
винагороди. Ну, якось зварив. Нагодував дітей. Ключ-закатку для
консервування тримав у руках вперше в житті. Щось там недосолив чи
пересолив. А от деруни вдалися. Я картоплю не тер, а пропустив через
м’ясорубку після м’яса на котлети. І деруни вийшли смачні, і м’ясорубку
не треба мити.
Як Володя вивернув на підлогу чавун квасолянки.

Признаюсь, що й прав я дитячі речі вперше в житті, не знав, де й
пральний порошок Валя тримає. І килими прав на річці теж уперше.
Гадаєте, просто було трусити сажу? Жах! Та й каву мені завжди готувала жінка. І постіль застилала. А тут — сам.
А коли качки з двору зникли!.. Де їх шукають? Вова кричить:
— Тату, качки пропали!
Понервував. Та ввечері самі прийшли.
А
як Володя надумав діставати з печі залишений мамою 8-літровий чавун з
квасолянкою! Ну, витяг, то постав на припічок і все. Він же захотів
опустити той чавун на рогачі на підлогу. І впустив, вивернув ту
квасолянку.
— Ой, — каже, — батько буде сміятися.
— Чого тих туди поліз? — запитую.
— Хотів витягти, щоб не вкисла в печі.
Бач, який розумний!
— Тепер віддай, — кажу, — котам чи собачкам. Гукай сюди. А тоді прибереш.
Отак ми жили без мами. Часом я був на ужасі. Важко без жінки.
Було,
звісно, й приємне. Їздив з дітьми на риболовлю в Стару Басань до кума
Гени. Добре відпочили. Іншого разу дзвонить кум Сергій:
— Давай поїдемо по рибу!
— Я такий замучений, — кажу. — Не можу.
— Давай оддихнем, пограємо у карти.
— Ну, давай.
Купив шампаньське і поїхав на річку Бродягу. Кажу компанії:

Стомився. Працюю, як Попелюшка із казки, навіть більше. Якби ви хоч
день пожили без жінки, ви побили б усі чашки, тарілки, соковижималку,
щоб не мить. Побачили б!
А дітям запам’яталася поїздка у Київ на
футбольний матч «Динамо» — «Баруссія». Вова у нас фанат київського
«Динамо». Стільки радості! Новий олімпійський стадіон — це диво. Кращого
подарунка від СТБ не придумаєш. Діти дуже дякували за цю поїздку
телевізійникам, які за ці дні стали для нас рідними людьми.
Перед
новим навчальним роком зателефонувала директор школи Антоніна Степанівна
Римар і попросила допомогти прибрати подвір’я біля нового приміщення.
Ми з синами добре потрудилися, розрівняли землю, прибрали залишки цегли.
А
1 вересня я вперше в житті вів своїх дітей до школи. По цьому ділу у
нас теж мама. Вона очолює батьківський комітет, ходить на збори.
Навчання синів — її справа. А тут я йду. Хоч сам вчився у цій школі, а
якщо й бував коли, то хіба що на зустрічах із однокласниками. А тут — із
синами. Для старшого це останній шкільний рік. Слово честі, сам відчув
таке  хвилювання…

Як Сапони зустрічали маму

— Тружусь, як
ніколи в житті, а де моя жінка, не знаю. Ну, відпочиває, але де? Як їй
там? — продовжує розповідь Сергій Вікторович. — один тільки раз ми
обмінялися відео листами. Діти сказали їй, що скучають. Вова навіть
віршик склав. Вона ж повідомила, що на морі, що хвилюється за нас. Ждали
її з нетерпінням. Колись, ще перед проектом, телевізійники запитали, чи
не буду я проти, якщо Валентина залишиться ще на тиждень у Києві,
продовжить відпочинок. А тоді сказав: «Добре. Не заперечую». А тепер,
коли повторили це запитання перед її поверненням, я закричав:
— Геть з двору! Ви розбили сім’ю!
Мене заспокоїли:
— Не хвилюйтесь, скоро буде вдома ваша Валентина.
Я тільки запитав:
— Вона в небі?
— Ні, — кажуть, — на землі.
На радостях випив шампанського. Слава Богу!
2
вересня до нас з’їхалося багато гостей, аби привітати повернення Валі
додому. Я попросив усіх сховатися в домі, автівки заховали по сусідах.
Чекали маму з синами в альтанці, з квітами і шампанським.
Слово
честі, я не впізнав свою кохану в красуні, що вийшла з машини. Подумав,
мабуть, підмінили. Чекав, що з’явиться інша, наша, і я скажу дітям:
— А ось ваша мама йде!
Обнялися, поцілувалися. Ні, не вона. І тільки тоді, коли жінка обізвалася до дітей:
— Вова, синочок!.. Як ви тут без мене? — я повірив, що це моя Валя. Відпочинок, красива зачіска, макіяж зробили її невпізнанною.
Тут висипали з хати гості.
— Боже, де ви всі взялися! — вигукнула Валя.
Тоді ж нам вручили сертифікат на 30 тисяч гривень.
Радості від щасливої зустрічі не було меж. Тоді ж Валя й розповіла про казковий відпочинок у Хорватії.

Десять днів я жила в казці, — говорить Валентина Миколаївна. — У
прекрасному готелі на березі Адріатичного моря. Купалася, ніжилася на
пляжі. Грала у великий теніс. Прогулянки на яхті з прозорим днищем,
крізь яке видно морське дно і все підводне царство, незабутні. Була в
гостях у хорватському селі. За кермом опеля-кабріолета їздила вузенькими
вуличками столиці Хорватії Пули, побувала на Плітвицьких озерах,
милувалася водопадами, мальовничою гірською місцевістю, характерною для
цієї балканської країни. А ще щоденні масажі, спа-салони, манікюр,
педікюр, смачні страви в ресторані — чим не рай!
За дітей, що
залишилися вдома з батьком, не хвилювалася. Вони вже великі, з голоду не
пропадуть. Одного хотілося: якби тут зі мною були мої сини, побачили
те, що бачу я! Краса яка!
Коли у відеолисті показали, як Сергій
трусить сажу, злякалася: завалить хату! Сміялася, побачивши, як вони
пораються. Коли качок погубили і панікували: «Качки пропали! Нема
качок!» Жаліла свого хлопчика, коли він перевернув чавун з квасолянкою.
Рідні мої, найдорожчі! Скоро повернусь і звільню вас від незвичайної
роботи. Усе сама робитиму, тільки б вам було добре.
— Ну, ми ж  допомагаємо, — мовить Сергій Вікторович. — З мамою, звісно, краще. Вона в нас трудівниця.
— То як 30 тисяч використали? — поцікавилися ми.

Ще ніяк. На руки це 21 тисяча. Дев’ять — то податок. Куди витратимо?
Ну, у нас же старший син — випускник. Буде далі вчитися, гроші
згодяться. А може, квадрацикл купимо. Хлопці давно хочуть.
Передача
«Хата на тата» зробила нас відомими чи не в усьому світі. Нам пишуть з
Іспанії й Ізраїлю, Тюмені, інших місць, кличуть у гості. Вадим Іванюк з
Великої Дочі, що в Борзнянському районі, присвятив нам свою гумористичну
поему. Передача зв’язала нас із старими друзями, з кимось Валя вчилася,
з кимось я служив в армії. Ми дуже вдячні працівникам СТБ.
От ще б
побувати на телебаченні і прийняти участь у програмах «Зважені та
щасливі» і «КУБ»! СТБ тепер — мій улюбленіший телеканал. Там у нас
багато друзів. Від щирого серця бажаю їм добра!

Лідія Кузьменко